Посухостійкість
Посухостійкість — це біологічна особливість рослин, яка полягає в їх здатності витримувати втрату вологи і перегрівання. Визначається головним чином спадковими властивостями рослин, що виникли в процесі філогенезу, проте може формуватися і в процесі онтогенезу під впливом умов існування. Посухостійкість рослин в одних випадках зумовлена пристосуванням до нестачі води в атмосфері (атмосферна посуха), в інших — до нестачі води в грунті (ґрунтова посуха).
У більш посухостійких форм при зростаючому зневодненні довше зберігаються нормальний рівень інтенсивності фотосинтезу, відбувається синтез стресових білків, менше пошкоджуються клітинні мембрани, які забезпечують їх саморегуляцію, сильніше виявляється ксероморфізм.
Посухостійкий гібрид за рахунок своєї кращої водоутримуючої здатності має пізніше впадати в анабіоз і раніше переходити до репарації при нормалізації погодних умов.
При вивченні посухостійкості рослин виділено три основні типи реакцій (J.Levitt, 1972; N.C.Turner, 1979):
- уникнення дії стресора в результаті скоростиглості й вимушеного спокою впродовж певної частини вегетації;
- запобігання дії стресора (безперервна абсорбція води у рослин із глибокою кореневою системою і низьким опором висхідного току води, низька втрата води при закритих продихах, наявність опушення, товста кутикула, скручування листків, зменшення листкової поверхні);
- витривалість до стресу, зумовлена співвідношенням синтетичних і гідролітичних реакцій, осмотичним регулюванням тургору, станом мембран тощо.